Історія саду “Птахи і хліб” – це історія моєї родини. Мій сад – це моя розповідь про довгий та нескінченний шлях моєї родини. Це красивий стильний сад з неповторними деревами, квітами й травами. Коли заходиш в цей простір, то відчуваєш радість і любов.
Хліб, зерно, колосся, окраєць хліба, короваї на свята… Голодомор, скидання, пошуки істини, проблиски радості у нелегкій боротьбі за життя… Шлях моїх предків, все що вони пережили – в моїх генах, в моїй пам’яті назавжди. Я ніколи про це не забуду. І я є завдяки тому, що вони вижили.
З розповідей рідних знаю таке: моя прабабця роздала своїм дітям по торбинці з сухарями, заштовхнула у товарні вагони з надією, що хтось виживе. Це були двадцяті роки минулого сторіччя. Бабця моя, Анастасія Олексіївна, загинула у 47-му, збираючи колоски у полі…
Моя мама втратила свою неньку у два рочки, ще крихіткою. Хтось з людей сказав, що якщо вона носитиме щороку безсмертники на могилу матусі, то та повернеться. Мама збирала квіти, але нести не знала куди, бо не змогла найти, де те поховання: ніхто не пам’ятав… такі були часи.
Брат моєї мами, мій дядечко, подався на цілину вирощувати хліб, мав медалі та відзнаки за відданий труд. Хліб нашій родині давався не нелегко, з кров’ю і потом, іноді ціною життя. Як і у багатьох родин тих часів.
Я вже не бачила такого лиха і ні в чому не знала нужди, була як “вареник у маслі” завдяки батькам. Я мріяла стати художницею, обов’язково великою і відомою, як Ван Гог. Але через Чорнобильську катастрофу склалося по-іншому і творчість залишилась тільки у мріях. Та добре, що є вибір.
В аграрній академії моя дипломна робота «Бізнес-план вирощування озимої пшениці» мала оцінку «відмінно». І знову пшениця, колоски, хліб…
Мене питають, чи не сумно жити у саду, сценарій якого написано про зовсім не веселі речі, коли кожного разу, споглядаючи на дерева і квіти, на думку приходять спогади про смерть і голод? “Ні” – відповідаю, “не завжди сумно, зовсім не важко, не завжди хочеться плакати”.
